Систему стін, що оточували садибу Софійського монастиря, почали зводити в першій половині XVIII століття і завершили до 1750 року. До неї входять також дзвіниця, Південна в’їзна вежа і Брама Заборовського. В районі кожної брами, під кутом до них, огорожа створює невеликі аванплощі. Висота стін, що мають п’ять цеглин завтовшки, дорівнює приблизно чотирьом метрам, кладка виконана з жовтої цегли на вапняному розчині. Завершується огорожа одно- або двоскатною жерстяною покрівлею з дерев’яними латами в основі. Цегляні фасади стін тиньковані й побілені, мають ритмічно розташовані виступи, а вздовж Володимирської вулиці, на Софійській площі та у Брамі Заборовського прикрашені рустом.
Стіни Софійського монастиря з боку Софійської площі. 1880-ті роки
Колись стіни проходили вздовж сучасних вулиць Володимирської, Стрілецької, Рильським та Георгіївським провулками, а також з боку Софійської площі. При цьому деякі їхні ділянки використовувалися дуже функціонально. Так, біля митрополичого будинку на початку ХІХ століття містилася кузня з обладнаним в’їздом. В стінах були влаштовані крамниці, проїзди та прибудови для господарських потреб. Коли після секуляризації церковних володінь, Софійський монастир закрили, огорожа на деяких ділянках почала руйнуватися через відсутність догляду і належної підтримки. Наприклад, так сталося біля поховань поблизу Георгіївської церкви. Цей храм, що розташовувався на невеличкій площі в кінці Золотоворітської вулиці, де зараз встановлено пам’ятник прикордонникам, був знищений у 1930-ті роки. А в середині ХІХ століття буревій зламав частину стіни біля консисторії у Південної в’їзної вежі, але тоді на її відновлення все ж знайшли кошти.
Георгіївська церква та вид на дзвіницю Софії. 1900-ті роки
З протилежної сторони від митрополичих покоїв та Південної вежі, в Рильському провулку, стіни також не ремонтували. Більш того, аж до початку ХХ століття їх потроху розбирали, використовуючи цеглу під нове міське будівництво, в основному для прибуткових домів самого Софійського монастиря. Огорожу з боку Стрілецької вулиці спіткала та сама доля — вона була розібрана на початку ХХ століття.
Наступним етапом руйнування стали 1930-ті роки. Тоді постраждала ділянка з боку Золотоворітської вулиці, оскільки вона заважала зведенню елітного будинку вищого командного складу Київського військового округу на Георгіївському провулку, 2. Ця висока будівля перекрила перспективу від Золотих воріт до Софійського монастиря.
Вид зверху на територію заповідника "Софія Київська". 2000-ті роки
Після Другої світової війни і до наших днів планування колишніх монастирських стін більш не змінювалось. Їх реставрували на початку ХХІ століття, потинькували фасади, які виходять на подвір’я, а в районі Софійської площі та з боку Володимирської вулиці облицювали цоколь плитами з лабрадориту. Крім цього, оформили три вікна в глухій стіні келійного корпусу. Цей корпус колишніх монастирських келій прилягає до стін огорожі вздовж Володимирської вулиці від Софійської площі до Південної в’їзної вежі. Він являє собою одноповерхову будівлю на цегляному фундаменті, вкриту низьким двоскатним жерстяним дахом. Виконана у 30–40 роки ХІХ століття в стилі класицизму за проектом архітектора Павла Спарро, вона була призначена, перш за все, для проживання варти та дзвонарів монастиря. Після приходу радянської влади корпус віддали під комунальні квартири, і таким чином він використовувався навіть у другій половині ХХ століття. Зараз тут розміщуються фонди заповідника “Софія Київська”.
