Наприкінці ХІХ століття у Києві сформувався досить широкий прошарок заможних людей, зокрема, середній клас, представлений здебільшого купецтвом. Зважаючи на це, стрімко став зростати попит на побутові предмети, які би підкреслювали статус таких киян і відповідали їх статкам. Тож київські багатії почали негласні перегони за предметами розкоші, хизуючись один перед одним новими надбаннями. Здавна відомо, що меблі допомагають формувати інтер'єр будь-якої будівлі. Склалося так, що головним постачальником меблів для київської аристократії та купецтва стала відома фабрика Кімаєра, офіс та виробничі потужності якої з 1897 року розташовувалися на сучасній вулиці Архітектора Городецького.
Центральна вулиця "київського Парижа" Миколаївська. 1910-ті роки
Історія будівель комерційного підприємства на теренах "київського Парижу", як раніше часто називали цей район, тотожна усій навколишній забудові. Вона розпочалася після того, як нащадки відомого київського професора Мерінга погодилися продати свої землі місту. Саме тоді тут стали швидко зводити розкішні будівлі, до яких доклали руку найкращі будівничі тих часів. ''Київський Париж" із головною вулицею Миколаївською (нині Архітектора Городецького) стрімко заповнювався суперсучасними багатоповерховими будинками. Вони викликали захват у мешканців відносно провінційного тоді міста, яке на очах перетворювалося на справжню європейську перлину.
В одному з таких будинків, зведеному у 1895–1897 роках, і розташувався центральний офіс меблевої фабрики Йосифа Кімаєра. Відомі зодчі Владислав Городецький і Мартин Клуг звели справжній шедевр архітектури у стилі неоренесанс. Враховуючи специфіку підприємства, фасад прикрасили зображеннями античного бога Меркурія, який, як вважається, сприяв успішній торгівлі. Фасадний будинок використовувався у якості контори і містив магазини, у ньому ж мешкав і сам хазяїн. Варто зазначити, що тут був саме офіс. Виробничі ж корпуси та складальний цех, де працювало декілька десятків досвідчених майстрів, були на подвір'ї у глибині ділянки, а виготовлення заготовок з деревини здійснювалося численними робітниками на міських околицях у допоміжних майстернях.
Фронтон будівлі з датою "1884". 1970-ті роки
Цікаво, що на фронтоні будинку на вулиці Городецького викладена дата "1884", яка збиває з пантелику недосвідчених краєзнавців. Адже відомо, що у той рік ніякого "київського Парижу" ще не існувало, більше того, був живий професор Мерінг, при якому тут не планувалося жодних споруд, окрім власних будинків господаря. Насправді це — дата заснування фабрики Йосифа Кімаєра, успішного австрійського підприємця, що оселився у Києві і створив тут одну із найвідоміших фабрик меблів.
Йосип Кімаєр
Він був одним з численних віденських майстрів, які у пошуках кращої долі поїхали на чужину. Тож на момент відкриття підприємства у Києві Кімаєр мав тут досить багато конкурентів, але завдяки своєму хисту і якості продукції зміг залишити їх позаду. До зведення власного будинку мебляр орендував під магазин і офіс частину прибуткового будинку Павла Ісаєвича на розі вулиць Великої Васильківської та Рогнідинської, 15/2. Ця будівля у значно перебудованому вигляді збереглася до нашого часу.
Фабрика Кімаєра на розі вулиць Великої Васильківської і Рогнідинської. Кінець ХІХ століття
Успішність австрійського фабриканта ввійшла навіть до київської легенди, яка приписує йому перемогу на "тендері" з облаштування меблями Оперного театру завдяки досить незвичайному тесту. Буцімто київські меблярі погодилися перевіряти свою продукцію на міцність, скидаючи її з гальорки театру просто долу. І саме у цьому "змаганні" Кімаєр отримав право облаштувати Оперу власною продукцією.
Фабрика Кімаєра була вкомплектована найновішим устаткуванням, а сировина постачалася з багатьох країн Європи й проходила ретельний відбір. Поступово підприємець завоював майже весь місцевий ринок. Саме Кімаєр робив меблі для Київської контори Державного банку, подейкують, що їх там використовують навіть сьогодні. Також у Кімаєра замовляв меблі підприємець Гладинюк для власного готелю, який був на розі вулиць Пушкінської та Фундуклеївської (нині Богдана Хмельницького), та велика кількість інших заможних киян для своїх квартир і будинків. До числа покупців увійшли навіть представники царської родини. Клієнтом фабрики був і її сусід по "київському Парижу" — один із найкращих міських готелів "Континенталь".
Варто відзначити, що Йосиф Кімаєр лишався громадянином Австро-Угорської імперії, тож з початком Першої світової війни мав зробити певний вибір — поїхати чи лишитися у Російській імперії. Відомо, що він віддав перевагу Києву, який вже встиг стати йому рідним. Після революції 1917 року та приходу до влади більшовиків підприємство було націоналізоване і перетворене на Київську взуттєву фабрику № 8. Під час Другої світової будинок згорів, як і майже вся навколишня забудова. В подальшому його вдалося відновити. Щоправда, зберігся лише чудовий фасад, а от все внутрішнє начиння довелося робити наново, в тому числі й перекриття будинку. Більшість допоміжних споруд фабрики Кімаєра на вулиці Городецького не збереглися.
Початок повоєнної відбудови вулиці Карла Маркса. 1946 рік
У 1970 році в нижній частині будівлі був відкритий один із виходів станції метрополітену "Хрещатик". Проміжний вестибюль тактовно вбудували у фасад із повним збереженнями шедевру архітектури. Зараз колишній офіс меблевої фабрики займає Міністерство юстиції України.
