Успенський собор

 Собор Успіння Пресвятої Богородиці було закладено у 1073 році. За "Києво-Печерським патериком" місце для храму, обране ченцями, підтвердив сам Господь: спочатку позначив його росою, потім, навпаки, відсутністю роси, і нарешті — небесним вогнем, що випалив весь чагарник на будівельному майданчику. Князь Святослав Ярославич, як це й зараз чинять "перші особи", зробив перший помах лопатою, почавши будівництво, яке було завершено у 1077 році. Майстрів-будівничих надіслала з Царгорода сама Богородиця, давши їм з собою ікону Успіння — головну святиню монастиря. Варязький воєвода Шимон передав у монастир свій дорогоцінний пояс, що став мірною одиницею при спорудженні храму. Собор був 20 поясів завширшки та 30 завдовжки, це приблизно 24 на 36 метрів. У 1089 році до сотої річниці хрещення Русі храм був оздоблений мозаїками та фресками і освячений.

Успенський собор і Велика дзвіниця Києво-Печерської лаври. Гравюра 1840-х років

 Землетрус 1230 року частково знищив південну стіну, частину склепінь та барабан бані. Не встигли їх відновити, як у 1240 року собор дістав значної руйнації від рук монгольських завойовників. Втім, служба у ньому продовжувалася — монголи були толерантні до усіх релігій, тому, схоже, цьому не заважали. У 1470 році храм відремонтував литовський князь Симеон Олелькович. В епітафії князя масштаби ремонту сильно перебільшені, власно, це й стало джерелом легенди про майже повне руйнування храму монголами. Капітальна перебудова собору відбулася в останній чверті XVII століття: чисельні каплички, склепи та прибудови, що його оточували, об'єднали загальними фасадами, а дві прибудови з півночі та півдня переробили на вівтарі. 

Успенський собор Києво-Печерської лаври. 1880-ті роки

 Після страшної пожежі 1718 року, яка залишила від собору саму кам'яну коробку, його знов довелося відбудовувати. По закінчені ремонту стіни розписали учні Лаврської іконописної майстерні. Останній штрих у зовнішній вигляд собору додав у 1760-ті роки лаврський архітектор Степан Ковнір, який прикрасив стіни фронтонами у стилі бароко. На початку XX століття стінопис було змінено, на жаль, без жодної спроби якось зберегти старовинні фрески XVIII століття. Нові розписи виконала група живописців під керівництвом Василя Верещагіна — не знаменитого художника-баталіста, а його однофамільника та тезки.

Листівка з видом Успенського собору. Початок ХХ століття

 З встановленням радянської влади у 1920–1930-ті роки весь комплекс Києво-Печерської лаври перетворили на Музейне містечко, а Успенський собор став музеєм атеїзму. Над головним входом до колишнього храму висів лозунг "Ченці криваві вороги трудящих".

Музей атеїзму у колишньому Успенському соборі. 1930-ті роки

 Але головне жахіття сталося під час Другої світової війни: 3 листопада 1941 року страшний вибух вщент зруйнував Успенський собор. До сьогодні не вщухають суперечки стосовно того, хто це зробив. У часи СРСР організаторами підриву беззаперечно визнавали нацистських окупантів. У багатьох публікаціях можна зустріти посилання на матеріали Нюрнберзького процесу та спогади колишніх гітлерівців, які підтверджують радянську версію вибуху. У незалежній Україні так само беззаперечно вважається, що собор замінували та знищили радянські агенти, і щодо цього існують досить переконливі докази.

Руїни Успенського собору. 1956 рік 

 Успенський собор цікавий ще й як некрополь XII–XIX століть, що налічує понад 300 поховань. Від самого початку свого існування храм був усипальнею для обраних. У давньоруський час тут були поховані вже згадуваний варяг Шимон; преподобний ігумен Феодосій, мощі якого перенесли з Дальніх печер; легендарний перший київський митрополит Михаїл; онука Ярослава Мудрого Євпраксія Всеволодівна, що була германською імператрицею; воєвода Янь Вишатич, спогади якого лягли у основу літописної "Повісті врем’яних літ". Традицію знатних поховань продовжили за литовських часів — у соборі знайшли спокій князь Володимир Ольгердович, його брат Скиргайло, син Олелько та онук Симеон. У XVI столітті місця для поховань у головному храмі стали надавати в обмін на пожертви, що приносило монастирю чималий прибуток. Найбагатшим було поховання "именитого ктитора" князя Костянтина-Василя Острозького, над яким височів дивовижно красивий надгробок у вигляді лицаря, що спочиває. У XVII столітті в Успенському соборі знайшли вічний притулок Петро Могила, засновник школи, яка пізніше виросла у Києво-Могилянську академію; ректор цієї академії лаврський архімандрит Інокентій Ґізель, який видав перший та впродовж ста років єдиний підручник руської історії — уславлений "Синопсис", та десятки інших духовних осіб.

Законсервовані рештки Успенського собору. 1980-ті роки

 З XVIII століття стали частіше з'являтися світські поховання, поміж яких вирізнялася могила київського намісника графа Петра Румянцева. Біля склепу Румянцева було встановлено п’ятиметровий кіот з мармуровим барельєфним портретом графа роботи знаменитого скульптора Івана Матроса. Кіот охороняла почесна варта з шістьох солдатів, тому віруючі постійно молилися на барельєф, приймаючи його за зображення якогось дуже шанованого святого. Щоб запобігти цьому, кіот перенесли у південний вівтар. Цей вівтар, до речі, єдиний, що вцілив під час вибуху 1941 року, тому зберігся і барельєф.

 Біля дверей собору спочиває дивовижна жінка, княгиня Наталя Долгорукова — одна з найтрагічніших постатей XVIII століття. Дочка фельдмаршала Шереметєва, Наталя у 1730 році заручилася з фаворитом царя Петра II князем Іваном Долгоруким. Однак наречений виявився причетним до змови проти нової цариці Анни Іванівни і був засланий до Сибіру. Тоді шістнадцятирічна Наталя погодилася на шлюб з державним злочинцем і поїхала за ним у заслання. Саме цей її вчинок через сто років надихнув на подвиг дружин декабристів. Згодом Івана було страчено, а вдові дозволили повернутися. Останні роки вона провела черницею київського Флорівського монастиря на Подолі, там змалювала своє життя у знаменитих мемуарах і таким чином стала ще й першою російською письменницею.

Східний фасад відбудованого Успенського собору. 2000-ні роки

 Успенський собор відбудували у 1998–2000 роках відповідно до Наказу Президента України. Нині храм є частиною Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. В ранкові часи і на свята тут правлять службу Божу, провадять таїнства Хрещення та Вінчання.