Одним з перших забудовників новопрокладеної у 1840-і роки Бульварної вулиці став генерал-кавалеріст Павло Олфер’єв, герой війни з Наполеоном та один із придушувачів польського визвольного повстання. 1842 року Олфер’єв з великою родиною (він мав одинадцятеро дітей) оселився у Києві, де звів собі двоповерховий 18-кімнатний особняк на Бульварній вулиці. 1869 року старий генерал подарував його синові Василю, а той одразу виставив будинок на продаж.
Павло Демидов князь сан-Донато
Новим власником став нащадок знаменитих російських промисловців, мільйонер Павло Павлович Демидов, який провів у Києві не так багато часу, але встиг увійти до числа найвідоміших мешканців міста. Бурхлива молодість Демидова проходила у Петербурзі, Відні та Парижі, де він без ліку тринькав свої статки. Але після смерті молодої дружини Марії Мещерської змінив погляди на життя і перейшов від марнотратства до масштабної благодійності. Спочатку він спокутував гріхи у Кам’янці, а далі губернатор Південно-Західного краю Олександр Дондуков-Корсаков переконав Павла переїхати до Києва. Про свою згоду Демидов жодного разу не пошкодував. У Києві він одружився з 17-річною княжною Оленою Трубецькою, а також був обраний міським головою. У цей проміжок часу він успадкував від дядька Анатолія додаткові мільйони та титул італійського князя Сан-Донато. Щоправда, за цим титулом не стояло реальне князівство — звання Анатолій Демидов отримав, щоб узяти шлюб із племінницею Наполеона Матильдою Бонапарт.
Новоспечений князь Павло Демидов капітально перебудував своє київське придбання. Він купив поряд на Бульварній ще один будинок і з’єднав із першим за допомогою аркового проїзду, над яким влаштував парадну залу. Але це були дрібниці порівняно із тим, що Демидов зробив у якості міського голови. Зокрема, він патронував зведення будівлі міської думи на Хрещатику, сприяв відкриттю Третьої чоловічої гімназії та Реального училища тощо. Проте наступні вибори міського голови Демидов програв, тому, кажуть, образився на виборців, припинив благочинну діяльність, а згодом взагалі поїхав з Києва, продавши свій будинок Ніколі Терещенку.
Загальний вигляд садиби Ніколи Терещенка на Бібіковському бульварі (праворуч). Початок ХХ століття
Нікола Артемійович, який тоді тільки-но оселився у Києві, зробив усе, щоб справити на киян належне враження. Мало того, що купив будинок у самого міського голови -"мільйонера", ще й перебудував його за проектом Павла Федорова у виконанні Ромуальда Тустановського. Всі 39 кімнат були обставлені з неймовірною розкішшю у стилі італійського Ренесансу. Не на докір Демидову, у якого було менше часу, слід зазначити, що Терещенко значно перевершив його також і за масштабами київської благодійності, у яку вклав два з половиною мільйони рублів. Про численні київські заклади та споруди, профінансовані Ніколою Артемійовичем, докладніше йдеться у інших розповідях Аудіогіда.
Інтер'єр особняку Ніколи Терещенка. Вестибюль. Початок ХХ століття
Інтер'єр особняку Ніколи Терещенка. Кабінет. Початок ХХ століття
Інтер'єр особняку Ніколи Терещенка. Будуар. Початок ХХ століття
Садибу, придбану у Демидова, Терещенко розширив ще більше — докупив ділянку № 8 нижче по бульвару та ділянку № 3 на поперечній Олексіївській вулиці, яка тепер носить його ім’я. У цих будинках розташувалися контори та служби численних цукрових заводів терещенківського родинного бізнесу. Прізвище Терещенків настільки тісно асоціювалося з цукром, що вже у наші часи виникла анекдотична легенда, буцімто цукровий буряк з трьома гичками був зображений у верхній частині та всередині їхнього герба, а також на фасаді особняка. Насправді, за офіційними документами, це зовсім не буряк, а… "відірвана лев’яча лапа, що тримає три колоски". Цукровий символ з неї зробили надто довірливі реставратори.
Герб Терещенків, внесений до Загального гербовника дворянських родів
1917 року у конфіскованому маєтку діяв Секретаріат праці УНР, 1918 року — міністерства Української Держави. Радянська влада відкрила тут відділення ВУФКУ — Всеукраїнського фотокіноуправління, що мало фабрики також у Харкові та Одесі. У 1930 році ВУФКУ зазнало ідеологічного розгрому і було ліквідоване, а приміщення віддали Київському державному інституту кінематографії. Проте невдовзі всі його творчі курси перевели до Москви, в Києві лишили самі технічні факультети. А в особняку розташувався облвиконком, що перебував там і кілька повоєнних років. З 1949 року в колишньому терещенківському палаці працює Музей Тараса Шевченка, якому будинок завдячує останньою реставрацією, що відбулася на початку 2010-х років.
