Караїмами називають як нечисленний тюркомовний етнос кримського походження, так і релігійну групу, що сповідує караїмізм — різновид іудаїзму. Прибічники караїмізму, на відміну від традиційних іудеїв, заперечують святість Талмуду — збірки коментарів до Старого Заповіту. Караїмізм був поширений серед євреїв Близького Сходу ще з VIII століття. До Криму ж караїми потрапили лише у XIII – XIV століттях, за часів панування Золотої Орди. З кінця XIV століття караїмські громади виникли й у Великому князівстві Литовському. Досі частина караїмів пам'ятає про своє єврейське коріння, інші ж — у Східній Європі, і їх більшість — вважають себе нащадками давніх хозар.
Багато століть караїмів ототожнювали з євреями, але після першої російської анексії Криму наприкінці XVIII століття тамтешні караїми звернулися до Катерини II, доводячи, що вони утворюють окремий етнос. Їм вдалося переконати царицю і позбавитися усіх обмежень та утисків, що накладалися в імперії на євреїв. Традиційним джерелом прибутку караїмських родин став тютюновий бізнес.
Соломон Коген
Так і з'явилися у Києві кримчани брати Когени — Соломон і Мойсей, які дуже швидко посіли чільні місця у виробництві цигарок та сигар. Фірма старшого брата називалася "Соломон Коген", молодшого — "Бр. Коген", тобто "брати". Продукція обох фабрик була чи не найпопулярнішою у Російській імперії. Тютюнові плантації Когенів були у Криму, а потім поширилися на інші південні регіони, в тому числі й інших країн. Саме виробництво зосереджувалося у Києві, Хрещатику та прилеглих вулицях, а згодом було перенесено на початок нинішнього проспекту Перемоги (тоді це була прикінцева частина Бібіковського бульвару, сучасного бульвару Шевченка).
Бульвар Тараса Шевченка. Праворуч територія колишньої тютюнової фабрики Соломона Когена. 1960 рік
Повертаючись до розповіді про кенасу, спочатку слід сказати, що караїмів у Києві наприкінці XIX століття мешкало лише близько 300 осіб. Але Соломон Коген із подачі київського газзана (караїмського священика) Йосипа Султанського вирішив, що громада цілком заслуговує на власний молитовний будинок. У придбання ділянки та будівництво молитовні він вклав 115 тисяч рублів. Один із найкращих будівничих Києва Владислав Городецький створив дивовижну споруду у так званому мавританському стилі, з використанням арабських мотивів у пишному декорі. Будівлю увінчувала втрачена згодом розкішна баня; у замурованих зараз вікнах-розетках красувалися чудові вітражі. Численні зовнішні та внутрішні ліпні прикраси виконав постійний партнер Городецького скульптор Еліо Саля. Як і в інших шедеврах цієї пари, вони були зроблені з цементу, що виробляв київський завод "Фор", і слугували рекламою цього матеріалу. Паралельно поруч звели прибутковий будинок, доходи від якого мали йти на благодійність. У його оформленні Городецький використав мотиви, схожі з формами молитовні.
Інтер'єр кенаси. 1900-ті роки
1900 року у розпал будівництва, яке вела знаменита будівельна контора Льва Гінзбурга, Соломон Коген помер. Але ця сумна подія лише ненадовго призупинила оздоблювальні роботи. У січні 1902 року в присутності духовного лідера караїмів — гахама Таврійського та Одеського Самуїла Пампулова — молитовню урочисто освятили. Тоді її називали караїмською синагогою. Але караїми, які вперто не хотіли мати нічого спільного з євреями, наполягли, щоб молитовний будинок офіційно називався караїмським словом "кенасА" (з наголосом на останньому складі), що перекладається так само, як грецьке "синагога" — будинок зібрань.
Газзан Йосип Султанський опікувався кенасою аж до початку 1920-х років. Радянська влада, дочекавшись його смерті, закрила молитовню. На початку 1930-х років з огляду на своєрідне оздоблення будівлі в ній влаштували Будинок народів Сходу. За часів нацистської окупації тут чомусь служили католицькі меси, а після війни відкрили ляльковий театр.
Кінотеатр "Зоря" у колишній кенасі. 1960-ті роки
З кінця 1960-х років у колишній кенасі запрацював кінотеатр "Зоря". Можливо, саме при перебудові під кінозал і було знищено баню, натомість до будівлі приладнали касовий вестибюль з фойє і тамбуром. З 1981 року весь комплекс перейшов до київського Будинку актора, і з того часу нічого не змінилося.
Будинок актора. 1990-ті роки
Зараз караїмів у Києві ще менше, ніж було за Когенів, — десь близько сотні. Тому про повернення кенаси громаді, яка все одно не зможе її утримувати, не йде навіть мова.
