1860 року двадцятирічна Віра Мельницька приїхала з російської провінції до Києва працювати класною дамою в Інституті шляхетних дівчат. Півтора десятиліття по тому вона вже була не тільки улюбленицею вихованок, але й дружиною інститутського викладача фізики, професора університету Михайла Ващенко-Захарченко, а також матір'ю шістьох дітей — чотирьох від першого шлюбу професора та двох спільних. Саме в цей час у неї виникла ідея відкрити у Києві приватну жіночу гімназію, бо дві державні — Фундуклеївська та Міністерська — не могли впоратися з великою кількістю дівчат, що бажали здобути середню освіту.
Віра Ващенко-Захарченко
За потужної підтримки ректора університету Миколи Бунге вдалося отримати всі дозволи. У вересні 1878 року гімназія Ващенко-Захарченко запрацювала на розі Бібіковського бульвару та Несторівської вулиці (нині Івана Франка) поруч з довгобудом Володимирського собору. Гімназія стала однією з перших приватних жіночих гімназій в Російській імперії та, зрозуміло, першою такою в Києві. На початку роботи Ващенки-Захарченки утримували гімназію власним коштом та позиками батьків учениць, але досить швидко вдалося отримати фінансування від Міністерства народної освіти. Безумовний педагогічний та організаторський талант Віри Миколаївни забезпечив закладу високий престиж та визнання; сама вона не тільки керувала, а ще й викладала у молодших класах французьку мову.
Будинок, де розташовувалася гімназія Ващенко-Захарченко з 1878 до 1902 року. Початок ХХ століття
Незважаючи на важку хворобу — через порушення обміну речовин вона набрала таку зайву вагу, що майже не могла пересуватися —– засновниця невтомно опікувалася гімназією цілих 17 років. Вибила її з колії раптова смерть молодшої доньки, якій не виповнилося й десяти років. 1895 року Віра Миколаївна померла. Перед смертю уява чомусь малювали їй картини голоду. За спогадами колеги Олександри Дучинської, хвора марила: "Нагодуйте голодну дівчинку, віддайте їй мій хліб!"
Деякий час гімназією керувала старша донька Ващенків-Захарченків, а 1896 року піклувальна рада поставила на чолі закладу праву руку засновниці, класну наглядачку Дучинську. Вибір виявився вдалим: за Олександри Тимофіївни престиж гімназії, який було впав після смерті засновниці, знову зріс. Бажаючих навчатися стало стільки, що в 1902 році довелося зводити нове приміщення на вулиці Тимофіївській, 7. Архітектори Василь Осьмак та Федір Ессен узяли до уваги рекомендації знаного лікаря-гігієніста, приват-доцента університету Овксентія Корчак-Чепурківського (майбутнього міністра УНР та академіка ВУАН). Тому будівля вийшла зразковою з погляду шкільної гігієни: просторі та світлі класи, ретельно продумані умови перебування дівчат тощо.
Проект будівлі гімназії Дучинської. Початок ХХ століття
Найвідоміші київські родини довіряли гімназії виховання своїх доньок, а ті, не в останню чергу завдяки здобутій класичній освіті, потім робили чималий внесок у науку та культуру. Зокрема, тут навчалися донька Олени Пчілки та сестра Лісі Українки письменниця та перекладачка Ольга Косач; донька драматурга Михайла Старицького, в майбутньому заслужена артистка України Марія Старицька; донька відомого українського мецената Євгена Чикаленка, журналістка та перекладачка-поліглот, яка знала 28 мов, Ганна Чикаленко-Келлер; її найближча подруга Анастасія — донька письменника та мовознавця Бориса Грінченка; сестра славетного піаніста Володимира Горовиця і сама знана піаністка Регіна Горовиць; племінниця мистецтвознавця Дмитра Антоновича, театральна художниця Наталя Геркен-Русова; доньки вже згадуваного Овксентія Корчак-Чепурківського Віра та Ольга; доньки відомого київського лікаря Миколи Стражеска Олександра та Наталя. Цей список можна продовжувати й продовжувати. Однією з останніх вихованок Дучинської стала у 1918 році донька викладача Київського політехнічного інституту москвичка Олена Шовгенова — майбутня українська героїня-націоналістка Олена Теліга. Курсу вона не закінчила, бо 1919 року гімназію було закрито.
Олена Теліга
Після націоналізації будівлі тут по черзі працювали Ветеринарно-зоотехнічний інститут, будівельний технікум, Інститут залізничного транспорту, Рада профспілок, Управління санаторіями, а після Другої світової війни — редакції газети "Правда України" та журналу "Перець", навіть Товариство мисливців та рибалок відмітилося своєю присутністю у будинку. Нарешті в 1963 році у приміщенні надовго розташувалося Міністерство будівництва УРСР. З кінця минулого століття приміщення на вулиці Михайла Коцюбинського, 7 належить Рахунковій палаті України, яка контролює державний бюджет.
Будівля Рахункової палати України. 2010 рік
