Педагогічний музей

 Спочатку київський педагогічний музей не мав свого будинку і квартирував у різних приміщеннях. Рішення про будівництво спеціальної будівлі прийняли на початку ХХ століття, і Київський навчальний округ звернувся до мецената Семена Могилевцева з проханням пожертвувати кошти на будівництво. Могилевцев – найбагатший лісопромисловець, гласний (депутат) міської думи і голова біржового комітету – виділив на добру справу 300 тис. рублів. Міська влада швидко визначилися з місцем будівництва, і будівлю звели практично за один рік. Щоправда, в результаті роботи обійшлися в 500 тис. рублів, а суму якої не вистачило додав той самий Могилевцев. Потрібно зазначити, що спочатку меценат висунув певні умови. Він хотів, щоб установа носила його ім'я. Але з цим не склалося. Натомість купець 1-ї гільдії отримав чин дійсного статського радника, що відповідав військовому званню генерала.

 Автором проекту музею став молодий, але досить відомий в Києві архітектор Павло Альошин. Легка будівля Музею і сьогодні виглядає урочисто, сяючи білизною інкерманського каменю. Під карнизом вся споруда оздоблена 100-метровим фризом із сюжетами на тему освіти і виховання. Над бічним входом зображено маску давньогрецького філософа Сократа. За будівлею зберігся внутрішній двір. Вінчає будівлю скляне шатро на залізобетонній конструкції над глядацькою залою. Альошин продумав все до дрібниць, починаючи від широкого вестибюля, просторого конференц-залу, світлих аудиторій і закінчуючи квартирами для директора музею і службовців. До речі, під час реконструкції будівлі наприкінці 1930-х роботами керував сам архітектор Альошин, який залишився в місті після всіх революційних і військових подій. Завдяки цьому будівлю вдалося зберегти майже у первісному вигляді.

Закладення будівлі Педагогічного музею. 30 червня 1910 року

 Закладення будівлі відбулося 30 червня 1910 року, в день народження цесаревича Олексія. Дату обрали не випадково, мали на меті отримати право назвати київський музей на честь спадкоємця престолу. Це дозволяло уникнути можливих чиновницьких перепон і робило процес будівництва незворотнім. Щоб встигнути освятити будівлю до ще однієї дати – урочистостей з нагоди 50-річчя скасування кріпосного права – з будівництвом дуже поспішали. За рік роботи закінчили тільки начорно, проте на його освяченні 30 серпня 1911 року були присутні перші особи держави на чолі з прем'єр-міністром Петром Столипіним. Як відомо, це був фатальний для нього приїзд до Києва. Наступного дня його смертельно поранили в оперному театрі, а через п'ять днів він помер і його поховали у Києво-Печерській лаврі.

 01 вересня 1911 року Могилевцева представили імператору Миколаю ІІ, який на той час прибув до Києва. Купець підніс йому срібну модель Педагогічного музею, спеціально виконану до цього дня на підприємстві відомого київського ювеліра Йосифа Маршака. З невідомих причин модель не забрали у Петербург, а залишили в Києві. Зараз вона зберігається у фондах Національного історичного музею України.

Срібна модель Педагогічного музею роботи фабрики Йосипа Маршака

 Усі внутрішні і зовнішні оздоблювальні роботи на будівництві Педагогічного музею закінчили тільки до жовтня 1912 року. Але йому судилося недовго виконувати свої функції. Після початку Першої світової війни, вже восени 1914 року, експозицію згорнули та евакуювали. А в реквізованій будівлі почалася ціла низка зміни власників. Спочатку тут влаштували ремонтні майстерні, потім приміщення зайняла школа льотчиків-спостерігачів, що встигла зробити перший випуск у 1916 році.

 У березні 1916 року школі льотчиків довелося потіснитися, а наприкінці літа й зовсім звільнити приміщення. У Педагогічному музеї розташувався перший уряд незалежної України — Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським. У 1998 році поряд із будівлею Педагогічного музею державному діячеві, історику і вченому відкрили бронзовий пам’ятник на гранітній основі.

Пам’ятник Михайлу Грушевському біля Педагогічного музею. 2000-ті роки

 У період Української Держави за гетьмана Павла Скоропадського з травня по жовтень 1918 року будинок слугував основним майданчиком для мирних переговорів українських і російських делегацій. Потім на короткий період приміщення колишнього музею стояли порожніми. А після приходу до влади Директорії в ньому в грудні 1918 року утримували арештованих російських офіцерів, представників добровольчих дружин, які воювали на боці Скоропадського. Ці події описані Михайлом Булгаковим у романі "Біла гвардія". Тоді ж будівля значно постраждала від бомби, кинутої, ймовірно, з автомобіля, що проїжджав повз. У приміщенні музею тоді знаходилося близько тисячі полонених. Очевидець подій Роман Гуль згадував: "Здалося, що падають стіни, руйнується будівля... Вилетіли, вікна. І тут же пролунав неймовірний крик сотень голосів. Люди схопилися з місць, кинулися, побігли до дверей по тих, хто лежав".

 Після приходу більшовиків будівлю відремонтували і пристосували під Київський музей революції (Пролетарський музей). Він проіснував тут до 1937 року. А закрили його через те, що будівлю мали реконструювати для розміщення у ній Музею Леніна. Такий музей відкрили роком раніше в Москві, і всі союзні республіки поспішали наслідувати приклад столиці.

Київський музей революції. Початок 1930-х років

 У вересні 1941 року, коли Червона армія залишала Київ, будівлю замінували війська та НКВД, тобто фактично прирекли її на знищення, як і більшість кращих громадських будівель міста. Гітлерівці зуміли розмінувати музей, зняли вивіску "Музей Леніна", але в роки окупації будівлю практично не використовували.

 Після війни музей Леніна відновив роботу і до 1982 року займав будівлю на вулиці Володимирській, поки не отримав нове приміщення (нині Український дім). Відтоді в колишньому Педагогічному музеї почав працювати Київський міський будинок вчителя. У 1983 році створили Педагогічний музей УРСР із власної експозицією, яку теж розгорнули у цій будівлі. Виставка розповідає про розвиток педагогічної думки, освіти та виховання в Україні. У його найбагатших фондах зберігаються середньовічні стародруки, зокрема, унікальний "Апостол" 1654 року і "Литовський статут" середини XVI століття.