У 1870-ті роки східну частину великої пустки, що простягалася перед університетом, віддали під забудову як продовження Олексіївської вулиці. Власником однієї з нових ділянок записав себе інженер Всеволод Чаплинський. Але згодом виявилося, що це було шахрайство, бо гроші за ділянку сплатив не він, а його дружина Марія. Відновивши справедливість у міській думі, Марія Чаплинська замовила архітектору Володимиру Ніколаєву проект двоповерхового особняка. Однак у 1880 році, коли він вже був майже готовий, продала ділянку Федору Артемійовичу Терещенку, який саме перебирався з Москви до Києва.
Федір Терещенко
Федір Терещенко, гідний конкурент свого знаменитого брата Ніколи у добрих справах та колекціонуванні мистецьких шедеврів, одразу почав розширювати особняк під картинну галерею, яку збирав вже не перший рік. Петербурзький архітектор Андрій Гун спроектував відповідний інтер’єр, а також зробив будівлю значно довшою, додав парадні ворота та парадний ґанок з античними каріатидами. Міській думі вдруге за кілька років довелося морочитися з будинком, оскільки на влаштування ґанку, що виходив надто далеко на тротуар, знадобився спеціальний дозвіл. До робіт долучився і перший автор, Ніколаєв, який 1884 року прибудував надвірне приміщення під скляним дахом — власне, там і розміщувалася частина зібрання, призначена для оглядів широкої публіки.
Каріатида біля входу в особняк (фрагмент). 1915 рік
Зібрання це користувалося великою повагою у тогочасних поціновувачів мистецтва, а Федір Терещенко дуже дратував знаменитого московського збирача Третьякова, який через його суперництво змушений був збільшувати витрати на власні придбання. Самі ж митці — і як їх зрозуміти? — водночас дорікали Терещенку за скупість та жалкували, що ніхто інший не запропонував більше. Але всі раділи з того, що у Києві зароджуються меценатські традиції. Що ж до традицій благочинних та громадських, то тут Федір Артемійович мало чим поступався братові, а звання почесного громадянина Києва отримав навіть раніше за нього.
А от син і спадкоємець Терещенка, теж Федір, мистецтвом цікавився мало. Він захопився авіацією, гідно увійшовши до числа перших російських пілотів та авіаконструкторів. До того ж винаходи Терещенка-молодшого стосувалися не тільки конструкції літаків, а й технології їх випробувань та відновлення. До речі, з його фінансовими можливостями він міг спорудити цілий авіазавод і таки зробив це у родовому маєтку Червоне під Бердичевом. Щоправда, під час Першої світової війни літаки моделі «Терещенко» на фронт так і не потрапили, проте значно допоміг армії облаштований Терещенком поїзд-майстерня для ремонту літаків та двигунів.
Федір Терещенко (молодший)
Що ж до галереї на Терещенківській, то вона відносно спокійно пережила і Світову війну, коли у будівлі розташовувався шпиталь, і часи Визвольних змагань, коли її займали один за одним міністерства УНР та Гетьманату, штаби денікінців та червоноармійців, польська кулеметна рота і навіть більшовицький ревтрибунал. Колекціям інших Терещенків — Ніколи та його сина Івана — пощастило менше. Вони були вщент розграбовані, а їхні рештки поповнили галерею, як і предмети з інших київських зібрань. З 1922 року галерею відкрили для відвідувачів, а у 1936 році вона набула статусу Музею російського мистецтва.
Екскурсія в Київській картинній галереї. 1920-ті роки
Везіння революційних часів, на жаль, не повторилося у 1941 році. Тоді вдалося евакуювати лише частину експозиції. Наглядати за рештою лишилася у Києві співробітниця музею Поліна Кульженко, вдова відомого київського фотомайстра та видавця Василя Кульженка. Окупанти призначили її директором. Тікаючи з Києва, німці вивезли й колекцію. Кульженко зголосилася її супроводжувати та оберігати, але нічим не змогла зарадити, коли під час обстрілів Кенігсбергу зібрання повністю згоріло. Повернувшись на батьківщину, Поліна Аркадіївна за свої зусилля отримала від радянської влади десять років таборів і публічну брехню, що вона буцімто допомагала німцям викрадати та ховати славнозвісну Бурштинову кімнату.
Музей відновили після Другої світової війни. Зараз складно сказати, коли з ґанку музею зникли каріатиди і замість них з'явилися гіпсові вази. Але на світлинах 1950-х років саме ці популярні "прикраси" сталінських часів можна побачити на вході.
Музей російського мистецтва. 1950-ті роки
У наші часи заклад отримав статус національного і має офіційну назву Національний музей «Київська картинна галерея». А такі перлини, як «Автопортрет» Миколи Ге, «Селянин з вуздечкою» Івана Крамського, «Курсистка» Миколи Ярошенка, «Дівчинка на тлі персидського килиму» Михайла Врубеля та десятки інших полотен виводять його до числа найцінніших зібрань України.
У роки, коли Терещенківська називалася вулицею Рєпіна, перед музеєм з’явився відповідний пам’ятник. Досить скромний, він чудово вписався у вигляд вулиці та будівлі. Незважаючи на численні спростування, Києвом шириться легенда, ніби на подвір’ї музею зберігся й інший пам’ятник — цареві Миколі I, що стояв колись на місці Кобзаря у парку Шевченка. Насправді це невелика статуя іншого царя — Олександра II, створена Марком Антокольським для Публічної (сучасної Парламентської) бібліотеки; величезну ж кількаметрову постать Миколи до жодного подвір’я б не втягли.
