Організацію Червоного Хреста заснував у 1860-ті роки швейцарець Анрі Дюнан для допомоги і захисту поранених на полі бою вояків. Важливу роль у цій справі мали відігравати сестри-жалібниці, які за своєю жіночою суттю вважалися уособленням добра та співчуття. Рух Червоного Хреста швидко поширився Європою та світом; зокрема, у Російській імперії він розвивався під безпосередньою опікою царської родини. 1876 року осередок організації виник у Києві. Слід сказати, що ще за кілька років до цього тут вже діяла сестринська громада, яку заснувала Катерина Васильчикова, дружина генерал-губернатора.
Княгиня Катерина Васильчикова
Однак Червоний Хрест підходив до підготовки кадрів більш цілеспрямовано. Вже наступного, 1877 року курси при Київському військовому шпиталі закінчили перші 15 сестер милосердя. Вони та їхні колеги з інших міст чудово зарекомендували себе під час російсько-турецькій війни 1877–1878 років. Коли ж війна закінчилася, імператриця Марія Олександрівна, дружина Олександра II, запропонувала, щоб сестри, використовуючи набутий досвід, продовжували допомагати людям і в мирний час. З цією метою по всій імперії почали створюватися громади сестер-жалібниць, які називалися Маріїнськими.
Амбулаторія Маріїнської громади сестер-жалібниць Червоного Хреста. Початок ХХ століття
У Києві така громада запрацювала 1878 року. Змінивши кілька адрес, сестри-жалібниці на початку 1880-х улаштувалися на Жандармській вулиці, в садибі, гроші на придбання якої пожертвував відомий київський меценат Нікола Терещенко. Його ж коштом були зведені приміщення для громади і лікарня на 12 ліжок з аптекою та амбулаторією. Обидва будинки були дерев'яними і до нашого часу не дійшли. Проектували їх архітектори Віктор Сичугов та Володимир Ніколаєв. Цікаво, що практично у той самий час Ніколаєв звів тут-таки на Жандармській, майже навпроти, іншу будівлю — Благовіщенську церкву. Її було знищено у 1930-ті роки, зараз на її місці Ліцей податкової та рекламної справи № 21. Поява двох таких об'єктів змінила не тільки характер вулиці, а й саму її назву — колишня Жандармська стала Маріїнсько-Благовіщенською.
Благовіщенська церква. Початок 1880-х років
До лав сестер-жалібниць приймали насамперед письменних дівчат та вдів у віці між 20 та 40 роками. Заміжні жінки повинні були надавати дозвіл від чоловіка. Працювали сестри не отримуючи жодної платні, а їхнім житлом, їжею, одягом та іншим опікувалася громада. Хоча вона й далі існувала значною мірою на благодійні пожертви, проте сама повністю благодійною не була. Пацієнти, крім хіба найбідніших, мусили викладати чималі суми за лікування. Неабиякий зиск Маріїнська громада мала й від торгівлі ліками. На початку XX століття власних та благодійних грошей вже вистачило, щоб збудувати у глибині садиби нову велику лікарню на 40 ліжок за проектом військового інженера Дмитра Седельникова. А в 1913 році, до 35-річчя свого заснування, громада, що нараховувала вже 118 сестер, звела ще один триповерховий корпус, спроектований Валеріаном Риковим у стилі неокласицизму. Ошатний, але позбавлений зайвого пафосу будинок прикрашали чудові скульптурні роботи Федора Балавенського. На бічних ризалітах і сьогодні можна побачити барельєфи на професійну тему — "Бинтування пораненого" та "Полегшення страждань". Колони центрального портика вінчають чотири алегоричні жіночі постаті: Милосердя розкриває обійми страждальцям, Життя вивчає лінії долоні, Любов сповнена шляхетної цнотливості, а Медицина збирає цілющі трави.
Жіночі фігури на колонах центрального портику. 1980-ті роки
Громаді Червоного Хреста щиро допомагали відомі київські лікарі Володимир Підвисоцький, Євген Афанасьєв, Феофіл Яновський та багато інших. Київські сестри-жалібниці відзначилися на фронтах Першої світової війни. 1918 року київська громада скликала у цьому будинку загальноукраїнський з'їзд, на якому був створений національний Червоний Хрест.
Інститут гігієни праці. 1982 рік
Сама ж громада припинила існування вже наступного року, її приміщення стало частиною великого Інституту вдосконалення лікарів. Після звільнення Києва від нацистів у садибі діяв евакогоспіталь, а невдовзі її передали Інституту клінічної медицини, який ще з довоєнних часів очолював видатний лікар-терапевт Микола Стражеско. Кияни, зрозуміло, охрестили будівлю "клінікою Стражеска". Цю назву, відому тоді всьому СРСР, установа зберігала й після смерті лікаря на початку 1950-х, і навіть після того, як наприкінці 1970-х інститут Стражеска переїхав на Чоколівку. З того часу на вулиці Саксаганського, 75 розмістився геть інший заклад — Інститут гігієни праці (нині Інститут медицини праці імені Ю. І. Кундієва Національної академії медичних наук України).
