Архангело-Михайлівський Звіринецький монастир

 Неподалік Ботанічного саду ім. Миколи Гришка, на сучасній вулиці Мічуріна, на початку 1910-х років були знайдені й відкриті таємничі стародавні Звіринецькі печери. Засновані вони були ще за часів Київської Русі, а у роки монгольської навали тут загинули кияни і монахи монастиря. Їх рештки було знайдено багато століть потому, коли печери розкрили археологи.

 У стародавніх літописах топонім Звіринець не зустрічається. Одне з самих ранніх документальних свідоцтв про цю місцевість присутнє в "Географічному описі Києва" 1784 року, який було складено поручиком Київського гарнізону Василем Івановичем Новгородцевим. При описі Київської фортеці він згадує про шосту за ліком церкву на Печерську — в ім'я Іоанна Предтечі — що була при "слободі Звіринець". У ті часи це було невелике мальовниче село на 37 подвір'їв. Воно розкинулось праворуч від Наводницького струмка на схилах однойменної долини при Святому озері, яке до наших днів не збереглося.

Відтворений Красний двір на території Ботанічного саду ім. М. Гришка

 Лише у третій період дослідження чернечих печер — на початку 1990-х років — археологи зробили сенсаційне відкриття. Тоді знайшли написи з іменами Звіринецьких ігуменів і з'ясувалося, що цей топонім існував ще в ХІ столітті. Частина дослідників ототожнює Звіринець з Красним двором, згаданим преподобним Нестором у "Повісті минулих літ". Красний двір слугував заміською резиденцією київських князів, і, скоріш за все, поруч розташовувалися угіддя, де вони полювали на диких звірів. У ті ж часи був заснований Видубицький монастир, тож можна припустити, що Звіринецький підземний монастир виник як його скит. У подальшому всі мешканці скиту загинули наглою смертю — археологи знайшли тут багато скелетів у неприродних позах. Вчені припускають, що це могло статися під час однієї з навал половців чи печенігів або декількома століттями пізніше, коли у 1240 році Київ захопила монгольська орда. Красний двір, ймовірно, був знищений тоді ж.

Видубицький монастир. 1860-ті роки

 Лише Видубицький монастир спромігся пережити руйнування і відродитися. Урочище Звіринець продовжувало існувати у вигляді невеличкого села з церквою. В 1810 році тут почалися великі земляні роботи, пов'язані з будівництвом Звіринецької фортеці. Вона мала посилити вогневі позиції Лаврської твердині при загрозі війни з Наполеоном. Ще більше як півстоліття потому було улаштовано Звіринецьке кладовище, де, в першу чергу, ховали ченців Свято-Троїцького Іонинського монастиря. Ось саме тоді, наприкінці ХІХ століття і відбулося відкриття зганьбленої і загубленої святині.

 Вперше після довгого забуття Звіринецькі печери знайшли в жовтні 1888 року. Але оскільки територія, де знайшли провалля в підземну вулицю, належала військовому відомству, продовжити повноцінні розкопки не вдалося. Вхід до печер чи то впав, чи навмисно був засипаний військовими.

Вигляд укосу з печерами перед початком розкопок 1912 року

 Лише за два десятиліття вдалося продовжити археологічні пошуки. Цьому передувала цікава подія. Одній жінці похилого віку, яка мешкала на вулиці Ломаківській (нині Мічуріна), примарився дивний сон — сотні мерців, що лежали в печерному лабіринті. Вона в жаху прокинулася, побігла до найближчого храму на території Свято-Троіцького Іонинського монастиря і замовила панахиду по вбитих. Випадок став відомий громаді, й було прийнято рішення відновити пошуки загублених печер. Ченці знайшли пролами в ґрунті і почали розкопки. Були запрошені й авторитетні вчені, серед них відомий історик Іван Каманін.

 Активну участь в розкопках узяв князь Володимир Жевахов, який у майбутньому прийняв постриг як отець Іоасаф. 1937 року він загинув у катівнях НКВС, а у 2002 році визначенням Священного Синоду Російської православної церкви прилічений до числа святих мучеників. Князь був одним із головних натхненників і меценатом усіх робіт на Звіринці в 1911 році. Під час розкопок було знайдено декілька підземних вулиць із кістками більше 200 чоловік і предметами християнського обряду. Після розчищення і укріплення підземель Звіринецький скит ненадовго відродився, сюди почали здійснювати паломництва. В 1913 році майже одночасно вийшли дві книги, присвячені Звіринецьким печерам і роботам з їх відродження. Автором однієї був археолог Іван Каманін, другу написав інженер і археолог, організатор розкопок Олександр Ертель.

Вибух на Звіринці. 6 червня 1918 року

 Здобута святиня знову стала слугувати людям, але сильно постраждала після вибуху артилерійських складів у Звіринецькому укріпленні влітку 1918 року. Тоді скит вистояв, а після перемоги войовничих безбожників-більшовиків знову був закритий. Нові хазяї розібрали наземні будови і завалили входи до печер. На довгі роки запанувала антирелігійна вакханалія. Так, за словами старожилів, до склепінь підземелля врізали вигрібні ями для туалетів прилеглих будинків приватного сектору.

 У 1960-ті роки було зроблену другу спробу розкопок. Основними роботами займалися вихованці київської спелеологічної школи Палацу піонерів. Але це була, скоріше, розвідка, ніж повноцінні роботи. Правда, вдалося домогтися того, що в 1969 році печери отримали статус пам'ятників археології. Повноцінними розкопками вчені зайнялися лише в незалежній Україні.

Будівництво храму

 Після закінчення досліджень печери передали церкві, тоді Звіринецький скит відродився у вигляді самостійного Архангело-Михайлівського Звіринецького монастиря. В 1997 році у підземній церкві св. Михайла вперше правили службу Божу. Ще за десять років почалося будівництво надземних храмів. Сьогодні відроджений монастир щоденно приймає сотні паломників і екскурсантів.