Ще у князівські часи, коли навколишня місцевість називалася Копиревим кінцем, тут, вочевидь, вирувало бурхливе життя — адже поруч була західна брама, через яку до міста прибували купці з Вишгорода, Чернігова, Волинської та Галицької земель і навіть з Візантії. Саме тому біля брами мав виникнути торговий майдан, а зовсім не через сусідство "комерційного" єврейського кварталу, як інколи можна почути. Натомість цей квартал дав назву самій брамі, яка у літописі іменується Жидівською. Звичайно, літописець не вкладав у назву образливого сенсу, але у радянській популярній літературі її воліли не згадувати. Тому деякі києвознавці-аматори були певні, що західна брама Києва називалася Львівською, хоча Львів був заснований вже після того, як Київ спалили монголи.
Торгівля сіном. Кінець ХІХ століття
Львівська ж брама — укріплення Старокиївської фортеці — відома тут з XVII століття. 1795 року її розібрали разом з частиною стін, і на місці, що вивільнилося, влаштували ринок, названий Сінним. Під час великого перейменування київських вулиць 1869 року ринкову площу офіційно охрестили Львівською, але у народі продовжувала побутувати назва Сінна. Ба більше — кияни старшого покоління ще й досі називають Львівську площу Сінною. Насправді масово торгували тут не тільки сіном, а ще лісом та дровами. Крім того, міська легенда розповідала, що на Сінному злодії могли безкарно продавати свою здобич, якщо поліція не відбирала її по дорозі. Тому Сінний був ще й популярною "барахолкою", якою лишався і за радянської влади.
На Сінному базарі. Малюнок Георгія Малакова. 1943 рік
Саме "барахолку", чи "блошиний ринок", зображено на багатьох малюнках відомого київського художника Георгія Малакова. Вони відтворюють його підліткові спогади про Сінний базар часів нацистської окупації.
Після війни помітніше місце у торгівлі зайняли продукти харчування. Колгоспникам було зручно діставатися на Сінний з приміського вокзалу трамваєм № 2, який піднімався вулицею Воровського (нині Бульварно-Кудрявська). Зараз трамвайні рейки знято, але поруч із площею лишилася химерна споруда диспетчерського пункту — забавка київського архітектора Яноша Віга.
Диспетчерський трамвайний пункт
Ближче до сучасного Будинку художника продавали "молочку", у центрі були овочеві та фруктові ряди, а з боку Рейтарської вулиці — м'ясні. Щоб неоковирний базар не муляв око високопосадовцям, які часто проїжджали Львівською площею, його відокремили від траси низкою крамничок з господарчими товарами. Втім, це не врятувало Сінний від пильного ока Микити Хрущова, і 1958 року ринок на площі було ліквідовано. Зараз на його місці невеличкий сквер з нестандартною скульптурою Анни Ярославни: її автори Костянтин Скритуцький та Федір Баландін зобразили королеву Франції мрійливою малою дівчинкою.
Сінний базар на Львівській площі. 1956 рік
На час ліквідації старого Сінного ринку для нього вже було готове нове приміщення неподалік, на Воровського, 17. Будівля за проектом Семена Фрідліна та Бориса Кучера зводилася майже десять років. Вона мала 1200 торговельних місць, великі підвали-морозильники та напівпрозорий дах з 32 тисяч склоблоків. Ринок чомусь назвали Центральним, але цю назву ніхто не вживав — для киян він так і лишився Сінним. До будівлі вели урочисті сходи з вулиці Чкалова (зараз Гончара); на цих сходах та на стежці, яка їх дублювала, розташувалася все та ж невмируща "барахолка".
Новий критий ринок на вулиці Воровського. 1959 рік
Наприкінці 2004 року стало відомо, що на місці ринку мають збудувати торговельно-офісний центр та житловий комплекс. Мер Олександр Омельченко обіцяв стривоженим киянам, що пам'ятку не знесуть, але виявилося, що у неї нема відповідного охоронного статусу. Була ще надія, що свавілля чиновників зупинить Помаранчева революція, проте і цього не сталося, і вже 2005 року Сінний ринок припинив існування.
