Будинок КОВО

 Будинок для командного складу Київського особового військового округу (КОВО) — один з житлових комплексів, зведених архітектором Йосипом Каракісом у складні 1930-ті роки. Каракіса називають "останнім з київських грандів", і цей титул повністю відповідає реаліям. Залишені ним архітектурні шедеври прикрасили свого часу Київ, але слід розуміти неоднозначність часу, коли ці споруди зводили. Адже проектувати доводилося в умовах тиску зверху і чітких партійних приписів, а будь яке відхилення від них могло закінчитися вироком "десять років без права листування" сталінської "трійки", тобто розстрілом.

Георгіївська церква. 1860-ті роки

 Будинок КОВО споруджено на невеликому майданчику поблизу фундаментів стародавньої Георгіївської церкви, яку знищили войовничі радянські безбожники. Відомо, що вперше ця та сусідні ділянки були забудовані ще за часів князя Ярослава в 1030-ті роки. Правитель, який за життя отримав прізвисько Мудрий, задумав і втілив у життя цілий комплекс будівель: Софійський собор, храми св. Георгія, Ірини, Золоті ворота. На місці будинку КОВО тисячу років тому стояла церква св. Георгія, а поруч традиційно був влаштований погост — невеличкий храмовий цвинтар. Під час монгольської навали святиню спаплюжили та знищили. Декілька століть потому її відновили з дерева, а у 1744 році почалося будівництво церкви у камені. В подальшому храм неодноразово перебудовували та прикрашали. Остання реставрація відбулась на межі ХІХ–ХХ століть, коли розписи у Георгіївській церкві виконав відомий український художник Іван Їжакевич.

Золотоворітська вулиця і Георгіївська церква. 1920-ті роки

 У 1930-ті роки храм було знищено. Спочатку 1931 року ліквідували парафію, і будівлю віддали архівним установам. Але незабаром рішення змінили, тоді в стінах церкви розташували радіотрансляційний вузол. У цей же проміжок часу повністю зафарбували розпис стін і прибрали поховання великого драгомана Порти, господаря Молдавії та Валахії Костянтина Іпсиланті, який помер у Києві у 1816 році. На щастя, прах не знищили, а перенесли до Софії і пізніше перепоховали у Києво-Печерській лаврі. В 1934 році колишню церкву і земельну ділянку передали штабу військового округу, який замовив спеціальній установі "Военпроект", що нею керував тоді Йосип Каракіс, проект житлового будинку для вищого командного складу. Щоправда, президія міськради висунула умову: сад зберегти, площу не забудовувати, будинок розташувати на розі Володимирської вулиці та Георгіївського провулку.

 У наш час, років 20–30 тому, покійному вже архітектору раптово почали висувати звинувачення, буцімто він навмисно спроектував будівлю на місці вівтаря старовинної церкви. Це абсолютно не відповідає дійсності, оскільки вівтар знаходився приблизно там, де зараз стоїть пам’ятний знак прикордонникам на площі — за десяток метрів від межі будинку. Але й захисники архітектора лукавлять, коли висувають зустрічну версію про те, що зодчий нібито насмілився заперечувати "хазяям життя" й домігся пересування будівлі ближче до Софії і далі від фундаменту церкви. Подібні дії радянського зодчого були на той час неможливими і мали б дуже серйозні наслідки, про які ми вже казали раніше.

Склад біля іконостасу Георгіївській церкві, що вже зачинена. 1932 рік

 Спорудження будинку тривало протягом 1936–1937 років. В результаті з'явилася симетрична житлова будівля на 60 комфортабельних квартир з аркою посередині. З верху будівлі з боку Володимирської вулиці над спорудою була зроблена легка башточка, яку в центральній частині прикрасили скульптури. Ця деталь допомагала логічно замкнути давній шлях від Золотих Воріт до Софії Київської. Оскільки військові висунули підвищені вимоги до площі житла, будинок вийшов достатньо великим. Тут архітектору довелось використати все своє вміння та майстерність, щоб тактично вписати його у старовинні квартали, які сформувалися протягом тисячоліття.

 Але високопоставлені "армійці" недовго насолоджувалися комфортом безкоштовно отриманих квартир. У перші ж дні після нападу нацистської Німеччини на СРСР, влітку 1941 року більшість з них пішли на фронт, а до того встигли евакуювати до глибокого тилу свої родини з меблями, фікусами та домашніми тваринами. Будинок, що розташований в центрі Києва, дуже сильно постраждав. Власне кажучи, від нього наприкінці окупації міста залишались тільки фундамент та стіни. Невдовзі по звільненні Києва Управління зі справ архітектури забажало забрати споруду під своє крило. Каракісу запропонували відновити будинок і пристосувати його для розміщення профільних інститутів. А коли архітектор вже зробив проект, Київський військовий округ почав вимагати повернути будинок їм, мотивуючи таке рішення проблемами з житлом для військових. Був виконаний новий проект, в якому планування житла і екстер’єрні рішення значно відрізнялися від довоєнних. У центральній частині зовнішнього і внутрішнього фронтонів мали з’явитися ліпні прикраси в стилістиці українського бароко, а по периметру верхнього ярусу планували розмістити барельєфи, розроблені "київським Мікеланджело" Іваном Кавалерідзе. На даху в правому крилі, за витонченою аркадою, було передбачено у зміненому вигляді відновлення башточки, яку завершувала п'ятикутна зірка.

За територією Софії на першому плані видно зруйнований бомбардуваннями будинок КОВО. 1943 рік

 Спочатку об’єкт був прийнятий, але незабаром усі "надмірності" вирішили прибрати, залишили лише башточку-альтанку, яка у поєднанні з банями Софії створювала єдину лінію часу, тисячолітній зв’язок між старим і новим. Але й башточці довге життя не судилося. У 1955 році вийшла сумно відома постанова про надмірності в архітектурі, єврея Каракаса безпідставно звинуватили в "українському націоналізмі" за використання елементів українського бароко в роботах. Тож долю прикраси на будівлі було вирішено. З цією башточкою пов’язана київська легенда, яку розповідають вже декілька поколінь київських екскурсоводів. Нібито знесли прикрасу після того, як у другій половині 1950-х до Києва з візитом приїхав генеральний секретар ЦК Польської об’єднаної робітничої партії Вацлав Гомулка. Чомусь місто йому показував Микита Хрущов, який, як відомо, з 1953 року був Першим секретарем ЦК КПРС і, звичайно ж, мешкав у Москві. Лідер польських комуністів розглядував з авто київські вулиці й нібито висловив здивування з приводу, як йому здалося, розташування церкви на даху житлового будинку. Згідно з байкою, це стало останньою краплиною, тож башточку за наказом Хрущова розібрали протягом однієї ночі.

Паркова скульптура "Їжачок у тумані"

Пам’ятник українським прикордонникам

Пам’ятний хрест, який було встановлено до століття Української прикордонної служби

 У роки незалежності виникли розмови про відновлення Георгіївського собору. Деякі активісти навіть доводили, що для цього потрібно знести будинок Каракіса. У наш час на площі перед будівлею з’явилися пам’ятник прикордонникам і фігурка їжачка, героя відомого мультфільму "Їжачок у тумані", яку дуже полюбили малюки.

 Кумедна інсталяція роботи Костянтина Скритуцького виконана з дерева з вкрученими гвинтами-саморізами. Їжачок повернутий до Конячки, на якій сидить козак-вершник. Це пам’ятник захисникам кордонів України всіх часів, його встановлено на замовлення Державної прикордонної служби, головний офіс якої розташовано у будівлі навпроти. Неподалік пам’ятника і паркової скульптури, ближче до Володимирської вулиці, відкрили пам’ятний хрест до столітнього ювілею Української прикордонної служби. Приблизно на його місці й був колись вівтар Георгіївського храму.