На початку 1880-х років дружина капітана Аделаїда Сулимовська заставила у кредитному товаристві садибу на Олексіївській вулиці з триповерховим особняком (нині Терещенківська, 17), який за кілька років до того звів Володимир Ніколаєв. Погасити кредит капітанша не змогла, і мала б великі неприємності, якби не Никола Терещенко. Він сплатив борги та купив ділянку. 1888 року на її вільній частині з'явився ще один особняк (№ 15), який більшість довідників називають творінням петербурзького архітектора Роберта-Фрідріха Мельцера. Насправді ж це лише ймовірне припущення, оскільки авторських креслень не знайдено. Тоді ж Никола Артемійович купив і ділянку з будинком № 13.
Богдан Ханенко
Варвара Ханенко
Усі три будинки стали помешканнями дочок Терещенка: № 13 — Ольги, № 17 — Єфросинії та її чоловіка Володимира Сахновського, а № 15 — Варвари та її чоловіка Богдана Ханенка, керуючого справами терещенківських заводів та головного фундатора Міського музею (нині Національний художній музей України). Особняк став чудовим подарунком Богданові, невтомному збирачеві предметів європейського та азійського мистецтва. Ще не оселившись у будинку, подружжя Ханенків почало облаштовувати тут великий приватний музей, для якого навіть не вистачило місця і довелося розширювати будівлю. Це зробив 1891 року міський архітектор Олександр Кривошеєв.
Делфтська їдальня
На фасаді прибудови з'явився ліпний герб Ханенків. Такий самий герб, але мальований, роботи Михайла Врубеля, прикрасив стелю Делфтської їдальні — так називається одна з кімнат особняка, облаштована у стилі нідерландського мистецтва XVII століття. Деякі інші кімнати будівлі також мають власні назви — Червона вітальня з відповідного кольору шпалерами або Золотий кабінет з позолоченими ліпними карнизами. Пишні інтер'єри особняка чудово гармоніювали з картинами, що вкривали усі стіни. Взагалі, будинок настільки зрісся з колекцією, що жодній майбутній владі навіть на думку не спало переобладнати його під щось інше.
Вестибюль особняка
Богдан Ханенко у залі-галереї свого особняка. Кінець ХІХ століття
Подружжя Ханенків від початку планувало відкрити колекцію для масового огляду або й взагалі подарувати місту. З цією метою Богдан Іванович придбав сусідню ділянку № 13 і звів на ній шестиповерховий прибутковий "хмарочос", з'єднавши його зі своєю оселею. Два поверхи нового будинку, як і гроші від найму квартир, призначалися для подальшого розширення колекції. Після смерті чоловіка у 1917 році Варвара Ханенко дійсно вирішила передати зібрання Академії наук. Проте революційні події цей процес ускладнили: більшовики просто відібрали колекцію у власниці, денікінці потім повернули, а коли Академія все ж таки офіційно прийняла подарунок, у Києві вже закріпилася радянська влада. 1922 року Варвара Николовна, що займала на той час дві крихітні кімнати свого особняка, померла, і згадку про засновників музею викинули навіть з його назви, а родинний герб на особняку знищили. Державна культурна установа стала 2-м Державним музеєм, а вулиця ще 1918 року отримала ім'я на честь радянського комісара Григорія Чудновського. Значну частину експонатів з колекції Ханенків було розпродано або розподілено по інших музеях.
2-й Державний музей на вулиці Чудновського (нині Терещенківській). 1920-ті роки
1943 року до розграбування музею долучилися нацисти, які вивезли кілька тисяч творів мистецтва, зокрема, більшу частину унікальної колекції гравюр. Після війни музей, першим серед звільнених культурних закладів СРСР, знов запрацював, але колишня розкіш так досі й не повернулася. Більше того, через байдужість і недоумство "батьків міста" ледь не загинули вцілілі інтер'єри — у 1980-ті роки дерев'яні елементи підлягали знищенню на вимогу пожежної охорони, оскільки охоронний статус мала лише колекція, а не сам будинок.
На щастя, за часів незалежності майже всі негаразди минулися, і після тривалої реконструкції Музей мистецтв відновив роботу. Йому повернули законне ім'я — тепер це Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, який займає і будинок № 17, що колись належав Сахновським. Тоді ж відновили й герб Ханенків на фасаді. Гордість зібрання музею — повна збірка офортів Франсиско Гойї "Лихоліття війни" та славнозвісний "Портрет інфанти Маргарити". Цікаво, що Богдан Ханенко купив його як "Портрет інфанти Марії" Дієго Веласкеса, але ретельні дослідження, проведені з того часу, довели, що й дівчинка на портреті інша, і автор картини не Веласкес, а його найближчий послідовник Хуан дель Масо.
