Міністерська жіноча гімназія відкрилася в Києві 1870 року поблизу Андріївської церкви і після кількох переїздів опинилася на вулиці Олексіївській (нині Терещенківська, 4), у одній з допоміжних будівель Першої чоловічої гімназії. Вже тоді, на початку 1890-х, приміщення видавалося затісним, а ще за десять років питання про розширення старої чи спорудження нової гімназичної будівлі стало невідкладним. Проте зрушити його з місця зміг тільки новий директор Микола Стороженко, та й то замість обговорювати проект добудови, який створив Павло Альошин, міністерські та міські чиновники знов почали з'ясовувати, що краще — перевести гімназію на інше місце чи звести поряд нову будівлю.
Спортивний майданчик Першої чоловічої гімназії, на частині якого почали зводити Ольгінську гімназію. Листівка початку ХХ століття
За час цих розмов Альошин встиг не тільки скласти кілька варіантів проекту нової будівлі, а й стати знаним у Києві архітектором. Сама ж гімназія здобула шефство великої княжни Ольги і стала називатися Ольгинською.
Проект майбутньої гімназії 1909 року
Будівництво нової Ольгинської гімназії — гігантської триповерхової споруди у неокласичному стилі — розпочалося за три тижні до початку Першої світової війни. Другою чергою йшло спорудження при тій-таки будівлі великої церкви св. Ольги — соборної для усіх домових церков жіночих гімназій Києва. Деякий час усе йшло пристойно, а потім почалися "негаразди воєнного часу", і 1916 року роботи зупинилися. Недобудована гімназія простояла пусткою аж до середини 1920-х років, набувши серед киян славу бандитського кубла: повз неї навіть намагалися не ходити, побоюючись грабіжників, що засіли у руїнах.
Будівля нездійсненої гімназії. Вид з вулиці Леніна (нині Богдана Хмельницького). 1920-ті роки
Нарешті 1923 року у нової влади дійшли руки до будівлі, тоді в ній вирішили облаштовувати меморіальний Палац Жертв революції. Новий проект, який доручили втілювати тому ж таки Альошину, передбачав встановлення на фасаді бюстів цих самих жертв — померлих чи вбитих більшовиків, серед яких чомусь мав бути й бюст Тараса Шевченка. Але згодом від цієї ідеї відмовилися, і готову будівлю з 1928 року зайняли музеї та інститути Всеукраїнської Академії Наук. Власне, зоологічний та ботанічний музеї вже раніше були облаштовані у старій гімназичній будівлі, тепер до них приєднався ще й геологічний музей — так звана Літотека, тобто "колекція каміння". Керівництву ВУАН на чолі з президентом також знайшлося місце у величезній споруді, яку ще й надбудували четвертим поверхом. Тоді ж з'явився конференц-зал, який діє досі, а гордість попереднього проекту — дзвіницю гімназичної церкви св. Ольги —переробили на обсерваторну вежу з годинником.
Великий конференц-зал НАН України. 1960-ті роки
Альошин ще кілька разів повертався до свого улюбленого проекту — наприкінці 1930-х, невдовзі після Другої світової війни та наприкінці 1950-х. Він пропонував різні варіанти удосконалення будівлі та усього кварталу (зокрема, з оновленням старого гімназичного корпусу), але нічого з тих планів не здійснилося, тільки додався ще один поверх та великий об'єм на Терещенківській, де так і лишилися Інститути ботаніки та зоології. Решта будівлі 1966 року перетворилася на Природничий музей (зараз Національний Науково-природничий музей НАН України). Він складається з чотирьох самостійних музеїв, кожен з яких представляє окрему галузь науки та є частиною відповідного інституту НАН: Геологічного, Палеонтологічного, Зоологічного та Ботанічного. П'ятий музей, Археологічний, працює окремо.
Сад каменів
Під вікнами з боку вулиці Богдана Хмельницького можна бачити "філіал" Геологічного музею — "Сад каменів". Це своєрідне нагадування про один з грандіозних планів Альошина, який планував прикрасити простір навколо будівлі скульптурними композиціями з характерних для України порід каміння. Поряд — бюст нині діючого президента НАН Бориса Патона; як підкреслює сам академік, це не вияв якоїсь особливої шани, а просте виконання радянського припису, за яким такий бюст здобував кожен Двічі Герой Соціалістичної праці.
