Садиба на розі Кузнечної та Караваївської вулиць (зараз ріг Антоновича та Толстого) існувала принаймні з 1850-х років, відомо, що чиновник Манжалі 1869 року продав її генеральші Горловій. На початку 1890-х років тут стояв великий наріжний дерев'яний особняк на півтора поверхи, до якого з обох боків були прибудовані дерев'яні ж флігелі, а у глибині розташовувався сад та ще один господарчий флігель. Перевтілення садиби на один з найкрасивіших куточків Києва розпочалося 1893 року, коли її придбав Олександр Терещенко, молодший син знаменитого київського цукрозаводчика та благодійника Николи Терещенка і сам також знаний благодійник і колекціонер. Він брав участь у багатьох благочинних проектах батька — допомагав Політехнічному та Бактеріологічному інститутам, фінансував училища, лікарні та притулки, а також став одним з засновників відділення Російського музичного товариства — важливого осередку київського мистецького життя. Викликає повагу сума, яку він витратив на допомогу пораненим під час японської війни — понад двісті тисяч рублів. Художня колекція Олександра також мало поступалася батьковій.
Олександр Терещенко
Олександр був на два роки молодший за свого брата Івана, але зумів наздогнати його у навчанні. Брати одночасно закінчили юридичний факультет Київського університету, потім одночасно служили у гусарському полку. А от сімейний затишок Олександр знайшов значно пізніше за брата. Цікаво, що він та його дядько Федір Артемійович були ще й свояками, оскільки одружилися з рідними сестрами — Надією та Єлизаветою Хлоповими. Саме після одруження Олександр Терещенко і придбав садибу поряд з "родинною" Олексіївською вулицею.
Особняк Олександра Терещенка на Караваєвській вулиці. Листівка початку ХХ століття
Усю дерев'яну забудову було знесено, і московський архітектор Петро Бойцов звів чудовий особняк з наріжною башточкою, у якій потім був гостьовий салон. Загалом же особняк мав 33 кімнати включно з конторою та службами на першому поверсі. До головного будинку прилучався 8-кімнатний флігель для прислуги, а окрасою садиби був невеликий, проте ошатний фруктовий сад, частина якого разом з огорожею збереглася до нашого часу. На жаль, багато інших елементів декору давно втрачено. Будинок дивував найсучаснішим на кінець XIX століття електричним та опалювальним обладнанням, а для підйому вугілля з льохів було влаштовано ще одну новинку — два вантажні ліфти.
Згодом Олександр Николович придбав дві ділянки нижче по Кузнечній — № 4 та № 6 і ще одну — на Караваївській, 9. Так утворився величезний міський маєток на кшталт маєтку Николи Терещенка на Бібіковському бульварі, тільки ще більший. Втім, власник користувався ним недовго — 1911 року він помер у Петербурзі після невдалої операції на жовчному міхурі. Спадкоємцям він залишив 14-мільйонні статки та кілька заводів, серед яких був і кінний. За спогадами сучасників, зі своїми капіталами та за підтримки родичів (які усі теж мали подібні заводи) Терещенко міг досягти великих успіхів у кінній справі, але побоюючись, що єдиний син Никола надмірно захопиться перегонами, не розвивав цей напрямок і навіть не афішував свою причетність до виступів власних коней.
Олександр і Єлизавета Терещенки з дітьми. Кінець 1900-х років
Доля будинку після 1917 року не відрізнялася від долі інших терещенківських володінь — його було конфісковано і передано для потреб республіки. У особняку, поділеному на кілька квартир, жили діячі УНР, зокрема, директор одного з департаментів МВС Юрій Гаєвський. Він відомий насамперед організацією скандального викрадення банкіра Абрама Доброго у квітні 1918 року. Викрадення, відкрито спрямоване проти німецької влади, з якою тісно співпрацював Добрий, було швидко викрите і жорстко покаране. Німці використали його як привід для ліквідації УНР та встановлення гетьманського правління. Пізніше, вже 1919 року, особняк на кілька місяців зайняв начальник денікінського штабу генерал Абрам Драгомиров, син колишнього київського генерал-губернатора Михайла Драгомирова.
Рентгенівський інститут у колишньому особняку Олександра Терещенка. 1957 рік
З початку 1920-х років у будинку діяла дослідницько-лікувальна "Рентген-допомога", що використовувала рентгенівське обладнання з київських шпиталів. Згодом вона розрослася до цілого Рентгенівського інституту, якому сама Марія Склодовська-Кюрі подарувала ізотоп радію — мезоторій.
Логотип Національної наукової медичної бібліотеки України
1969 року будівлю нарешті дочекалася Медична бібліотека, що існувала з 1930 року як відділ університетської бібліотеки на Володимирській вулиці. Зараз Національна наукова медична бібліотека України — всеукраїнській методичний центр та головна медична книгозбірня країни.
